<<
>>

7.5. Проблеми соціального страхування в Україні та шляхи їх вирішення

Соціальне страхування є важливою складовою соціального захисту населення. Саме в умовах трансформації економічних підвалин суспільства таке страхування забезпечує не тільки грошові виплати у разі настання страхових випадків, а й створює правові та економічні умови для стимулювання ефективної праці.
Якраз у цьому періоді створюється нова система грошових відносин, необхідність якої об'єктивно випливає з функцій демократичної держави з соціально орієнтованою економікою ринкового типу.

Світовий досвід виразно показує, що життєздатність такої системи базується на наявності певних умов.

По-перше, необхідність фінансових ресурсів, що дають змогу юридичним та фізичним особам взяти на себе витрати зі страхування. Розміри таких витрат значною мірою залежать від суб'єктивних дій політичних сил, що перебувають при владі.

По-друге, реалізація зрілої соціальної політики, яка є однією зі складових економічної політики, одночасно будучи гарантом забезпечення ефективної реалізації цілей інших складових економічної політики, а також забезпечення соціального захисту тих верств населення, індивідів, які потребують захисту, підтримки з боку всього суспільства. Адже багатовікова відсутність власної державності та героїчна боротьба за неї породили не в одному поколінні українців культ держави і готовність жертвувати заради неї, непохитну віру в її всесильність.

По-третє, забезпечення відповідної правової бази, що гарантується прийняттям законодавчих актів, інших нормативних документів щодо реалізації соціальної політики, які б у сукупності усували відповідні суперечності.

Зараз в Україні діють чотири соціальних фонди (фонд медичного страхування не запроваджено, оскільки не прийнятий закон про страхову медицину). В 2004 р. сукупні видатки на ці фонди становили 47 млрд грн, або 13,5 % ВВП. Найбільші видатки мав Пенсійний фонд — 39,2 млрд грн, або 8,5 % ВВП. Пенсії та соціальні і страхові допомоги одержували 13,5 млн пенсіонерів, 2,9 млн безробітних та членів їхніх сімей, 6 млн осіб, які тимчасово втратили працездатність через хворобу і народження дітей, а також понад 300 тис. потерпілих унаслідок нещасних випадків на виробництві.

У 2006 р. кожен найманий працівник зі своєї заробітної плати сплачував: в Пенсійний фонд — від 1 до 5 % (залежно від розміру зарплати); у фонд страхування на випадок безробіття — 0,5 %; у фонд страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності — від 0,5 до 1 %. Роботодавці сплачували за найманих працівників внески у фонди соціального страхування в наступних розмірах (від фонду оплати праці): у Пенсійний фонд — 31,8 % (раніше 32 %); в фонд страхування на випадок безробіття — 1,3 %; у фонд страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності — 2,9 %; у фонд страхування від нещасного випадку на виробництві (залежно від галузі) — від 0,86 до 13,8 % (у середньому — 1,73 %). Тобто разом працівник і роботодавець сплачували нараховані суми до названих фондів у розмірі від 39,7 до 57,1 % фонду оплати праці. Це є однією з причин приховування дійсних розмірів фонду оплати праці на підприємствах, виплати частини зарплати "в конвертах", поширенню тіньової економіки в Україні.

Найбільшим фінансовим тягарем для підприємств є нарахування в Пенсійний фонд України, що пояснюється великою кількістю пенсіонерів у нашій країні (близько ЗО % населення), низьким пенсійним віком (60 років для чоловіків і 55 — для жінок), великою кількістю пенсіонерів- пільговиків.

Крім того, не всі працюючі українці сплачують внески на соціальне страхування в однакових розмірах. Так, із 15,3 млн регулярних платників внесків до Пенсійного фонду пільги зі сплати мали 2,9 млн осіб. Якщо перші платили в середньому на місяць у Пенсійний фонд 200 грн, то учасники спрощених систем оподаткування — в середньому по 35 грн. Тому Міністерство фінансів України виступає за обмеження кола підприємців, які працюють за спрощеною системою оподаткування. Інакше буде потрібно підвищувати норматив відрахувань до Пенсійного фонду, щоб забезпечити своєчасну виплату пенсій у встановлених законо-давством розмірах. За розрахунками фахівців, в 2004 р. соціальні податки до Пенсійного фонду України мали ста-новити 40, а не 32 % за законодавством. Поки ця різниця береться з Державного бюджету України, який у результаті цього стає все більше дефіцитним. Тому треба шукати нові підходи до організації соціального страхування.

У світовій практиці застосовуються різні моделі організації соціального страхування, а саме:

І модель характеризується тим, що розмір соціальних виплат залежить від другорядних, зовнішніх чинників, зокрема, від зайнятості особи у тій чи іншій галузі, її службового становища тощо. Така організаційна форма соціального страхування має ряд недоліків: може забезпечувати лише невисокі рівні соціального захисту; буде функціонувати за умови бездефіцитного державного бюджету; її засновники (особливо держава) можуть відмовитися від узятих зобов'язань; породжує в суспільстві психологію со-ціального утриманства.

модель сформована так, що особи, які застраховуються, і конкретні страхувальники, роблять певні внески, проте при цьому не враховується ступінь імовірності настання страхової події, тобто соціальний ризик. Страхування здійснюється на користь третіх осіб (наприклад, погашення поточних витрат із пенсійного страхування в Україні), а накопичення коштів не пов'язане зі зростанням зобов'язань.

модель найбільш поширена в багатьох розвинутих країнах, оскільки дає змогу досить точно визначати, які виплати можуть бути здійснені. Вона базується на страхуванні конкретних ризиків. Розмір коштів має відповідати узятим страхувальниками зобов'язанням, а виплати не можуть перевищувати встановленого співвідношення між виплатами, що надаються, і надходженнями страхових коштів.

Найважливішою є проблема розподілу фінансової відповідальності між суб'єктами соціального страхування. Страхові платежі розподіляються між роботодавцями, працівниками, державою (державним бюджетом) та місцевими органами влади (місцевими бюджетами). Внески на соціальне страхування у тій чи іншій пропорції поділяються між роботодавцями та застрахованими. Частка останніх становить від 40 до 66 % внесків. Наприклад, частка виплат застрахованих осіб відносно загальної суми страхового внеску в деяких країнах становила: у Чехії — 12,5 %, колишній Югославії — 28,1, Угорщині — 11,5, Німеччині — 20,2, Австрії — 17,2, Королівстві Люксембург — 15, %. Частка роботодавців у загальній сумі внеску коливалася від 34 до 60 %. Зі зміною економічних умов ці співвідношення змінюються, незмінним залишається лише принцип паритетної участі в соціальному страхуванні. Стосовно окремих видів страхування зберігається участь підприємств і самих працівників. Так, частка відрахувань для роботодавців і працівників на страхування від безробіття у деяких країнах встановлена: у Німеччині — відповідно 3,25 та 3,25 %; Канаді — 4,13 та 2,9 %; Франції — 5,13 та 3,04 %; СІЛА — 6,20 та 0 %; Швеції — 5,42 % (застраховані особи роблять внески у сумі від 35 до 100 крон на місяць, що дорівнює відповідно 4,65—13,3 дол. СІЛА); Італії — 4,41 та 0 %; Японії — 0,75 та 0,4 %. Держава також бере участь у формуванні фонду страхування від безробіття. Так, в Японії частка держави у формуванні цього фонду становить 25—30 %, Франції — 34,9, Німеччині — 21, Швеції — 40,4, США — 18 %.

Ряд учених-економістів пропонують такі заходи подаль-шого розвитку системи соціального страхування в Україні:

створення достатньої економічної основи забезпечення відшкодування основних фінансових ризиків, що вимагає встановлення обґрунтованого розміру тарифів страхових внесків, поступового перетворення страхових фондів у фінансово-кредитні страхові компанії;

поступове запровадження триканальної схеми надходження коштів до страхових фондів, згідно з якою значна частина навантаження має припадати на роботодавця, а менша — розподілятися між працівником та державою;

розширення гарантій забезпечення страхових виплат шляхом створення соціального арбітражу, що дало б змогу за допомогою страхових судів перевіряти правомірність дій страхових організацій, вирішувати конфлікти між суб'єктами страхування;

докорінного реформування управління фондами со-ціального страхування за принципом трипартизму;

створення сприятливих умов для розвитку добровільного страхування, у т. ч. на комерційних засадах.

У подальшому реформуванні системи соціального страхування необхідно вирішити ряд організаційних питань. Оптимізації потребують операції зі сплати страхових внесків до соціальних фондів. У світовій практиці цю проблему вирішують шляхом передачі права на збирання страхових внесків податковій службі або іншій структурі з можливим введенням єдиного соціального податку. Так, у Російській Федерації запроваджено такий податок, який надходить до федерального бюджету.

У 2005 р. Президент України висловився за запровадження єдиного соціального податку (ЄСП) на рівні 20 % від фонду оплати праці підприємства. Сама по собі ідея запровадження ЄСП не викликає заперечень, але сумніви викликає запропонований розмір ставки у 20 %. Так, колишній перший віце-прем'єр А. Кінах називав бажану ставку цього податку на рівні 25—27 % фонду оплати праці. Згідно з планом Міністерства фінансів України соціальне навантаження на фонд зарплати мало знизитися у 2006 р. до ЗО %, у 2007 р. — до 25, у 2008 р. — до 20 %. Водночас, за розрахунками фахівців, у нинішніх умовах ставка ЄСП не може бути меншою ЗО—35 %, якщо уряд не буде планувати дотацій для підтримки фондів соціального страхування, насамперед, Пенсійного фонду України, в якому в 2005 р. виник значний дефіцит (близько 20 млрд грн, а в 2006 р. — близько 10 млрд грн). Тому в 2006 р. ці плани не були реалізовані.

З 2004 р. у Запорізькій, Луганській та Львівській областях проводиться експеримент у чотирьох фондах соціального страхування з метою усунення дублювання їхніх адміністративних функцій щодо реєстрації та обліку застрахованих осіб, страхувальників і одержувачів допомог, уніфікації обліку застрахованих заробітків, обліку й процедури сплати внесків, спрощення управління фінансами, вдосконалення виплати допомог і пенсій. Світовий банк запропонував уряду технічну допомогу і системну позику для створення єдиної установи соціального страхування.

У 2007 р. планувалося введення єдиного страхового внеску для підприємців. За оцінками фахівців створення єдиної системи дозволить уникнути розпорошення коштів, спростить процедуру розрахунків для підприємців та заощадить їм близько 800 млн грн на рік.

Відповідно до законопроекту передбачається запровадити єдиний внесок на загальнообов'язкове державне страхування. Для забезпечення єдиної форми звітності пропонується електронна система, яка забезпечить обмін необхідною інформацією між усіма фондами.

Збирати єдиний соціальний внесок буде спеціально ство-рений окремий підрозділ Пенсійного фонду України.

Головними аргументами для цього стала досить добре розвинута програмно-технічна інфраструктура та потужна централізована база даних, яка містить 26 млн особових справ. За таких обставин структурна реорганізація пенсійного фонду вимагає найменших фінансових затрат з боку держави.

Зібрані страхові внески надходитимуть на спеціально кодифіковані рахунки, далі — в автоматичному режимі, Державне казначейство розщеплюватиме кошти за видами страхування і наступного дня вони вже будуть на централі-зованих рахунках відповідних фондів.

Основною метою пенсійної реформи є створення такої системи пенсійного забезпечення, яка гарантує гідне життя особам пенсійного віку (за 30-річного страхового стажу пенсія має перевищувати 60 % середньої заробітної плати і водночас становити 150—180 % прожиткового мінімуму для осіб пенсійного віку).

Сьогодні, на думку кандидата економічних наук М.М. Па- пієва, практично не створено умов для зменшення наван-таження на фонди оплати праці внесками на соціальне страхування. Це пов'язане не тільки з доволі складною демографічною ситуацією, зокрема з високим співвідношенням кількості пенсіонерів та працюючих, а й з дублюванням функцій страхових фондів, технологічним неузгодженням процесів адміністрування збору внесків. Отже, завершення формування системи загальнообов'язкового державного соціального страхування потребує пошуку шляхів розвитку систем оплати праці, детінізації заробітної плати, збільшення її частки у собівартості та ВВП.

Зважаючи на те, що з об'єктивних причин можливості суттєвого підвищення доходів від трудової діяльності на основі забезпечення економічного зростання і використання традиційних джерел збільшення доходів працюючих у найближчі роки все ж будуть обмеженими, вкрай важливо повною мірою задіяти потенціал джерел зростання трудових доходів, пов'язаних з реструктуризацією собівартості і цін та підвищенням у них частки заробітної плати на основі перегляду ставок і відрахувань із доходів підприємств; запровадити систему оподаткування прибутку, яка б стимулювала зниження ресурсовитратності; ухвалити додаткові нормативно-правові акти, які б унеможливлювали марнотратство на виробництві.

<< | >>
Источник: М.І. КАРЛІН. ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ УКРАЇНИ. 2008
Помощь с написанием учебных работ

Еще по теме 7.5. Проблеми соціального страхування в Україні та шляхи їх вирішення:

  1. 7.3. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
  2. 7.2. Державний фонд загальнообов'язкового соціального страхування на випадок безробіття
  3. 7.4. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які призвели до втрати працездатності
  4. 1.4. Необхідність і проблеми розробки тендерних бюджетів в Україні
  5. 2.5. Проблеми економічної ефективності бюджетного вирівнювання в Україні
  6. 15.1. Поняття страхування і завдання статистики страхування
  7. МІСЦЕ ДЕРЖАВНОГО СТРАХУВАННЯ У СИСТЕМІ СТРАХУВАННЯ УКРАЇНИ
  8. Р о з д і л VI. ВИРІШЕННЯ ЖИТЛОВИХ СПОРІВ
  9. 9.2. Особливості державного страхування
  10. 9.1. Галузі, форми і види страхування
  11. 6.2. Необхідність податкової реформи в Україні
  12. 9.3. Роль держави у розвитку страхового ринку в Україні
  13. Тема 3. Статистика страхування
  14. 3.2. Статистичні показники страхування
  15. 7.6. Недержавні пенсійні фонди в Україні
  16. 3.6. Фінансування соціального захисту населення
  17. ТЕМА 15. НАПРЯМИ РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ В УКРАЇНІ
  18. 8.2. Соціальна відповідальність підприємств у менеджменті