<<
>>

3.3. Фінансування освіти

Видатки на освіту здійснюються за такими групами закладів: дошкільна освіта, загальна середня освіта, позашкільна освіта, професійно-технічна освіта, вища освіта, післядипломна освіта. В Україні спостерігається тенденція до зниження видатків на освіту за рахунок бюджету при зростанні позабюджетних витрат на отримання освітянських послуг.

До додаткових джерел фінансування освіти належать: плата за надання додаткових освітніх послуг; кошти, одержані за науково-дослідні роботи; доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень; дотації місцевих органів влади; спонсорська допомога тощо.

До системи дошкільної освіти в Україні передусім нале-жать дошкільні навчальні заклади незалежно від підпоряд-кування, типів і форм власності. Відповідно до потреб гро-мадян в Україні створюються такі основні види дошкільних навчальних закладів: 1) для дітей віком від двох місяців до трьох років (ясла); 2) для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років (ясла-садок); 3) для дітей віком від трьох до шести (семи) років (дитячий садок).

Штатні розписи державних та комунальних дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування і типу встановлюються відповідним органом управління освітою на основі Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів.

Педагогічне навантаження педагогічного працівника дошкільного навчального закладу на тиждень становить:

вихователя групи загального типу — ЗО год;

вихователя групи компенсуючого типу — 25 год;

соціального педагога — 40 год;

практичного психолога — 40 год;

музичного керівника — 24 год;

вихователя-методиста — 36 год.

Оплата праці педагогічних працівників, спеціалістів, обслуговуючого персоналу та інших працівників дошкільних навчальних закладів (код 1110) здійснюється згідно з Кодексом законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.

Утримання та розвиток матеріальної бази дошкільних навчальних закладів у межах Типового переліку обов'яз-кового обладнання фінансується за рахунок коштів заснов-ників.

Вихідною основою для визначення розміру витрат за основними кодами кошторису школи є кількість учнів і класів. Оскільки бюджетний рік не збігається з навчальним, середньорічні показники кількості учнів і класів роз-раховуються за такою формулою (ця формула використо-вується для підрахунку контингенту в усіх видах освітніх закладів):

К = Кг-8 : 12 + ІС2 • 4 : 12,

де ІС — середня кількість учнів (класів);

К1 — кількість учнів (класів) на початок календарного року;

К2 — кількість учнів (класів) на початок навчального року (на 1 вересня).

Кількість учнів на 1 січня планового року приймається на рівні контингенту на 1 вересня поточного року. Водночас кількість учнів на 1 вересня планового року визначається на основі плану прийому. Граничне наповнення для І—IX класів становило донедавна ЗО, а для X—XI класів — 35 осіб. Кількість обов'язкових годин навчання учнів на тиждень становить : для І—IV класів — 24, для V—IX — 36, а для X—XI — 32 год.

Норма навчального навантаження вчителя на тиждень становила донедавна для І— IV класів — 20 год., для V—XI — 18, зараз — для всіх класів — 18 год.

Кількість педагогічних ставок за певною групою класів (К) у середніх школах визначається за такою формулою:

К = Кг: Нт,

де Кг — загальна кількість годин навчальних занять за тиждень за планом;

Нг — норма навчального навантаження вчителя на тиждень.

Відповідно, місячна заробітна плата вчителя за навчальні години (0Нг) розраховується за такою формулою:

Он = С • К : Н ,

Нг г г'

де С — встановлена тарифна ставка з урахуванням підвищень;

Кг — фактична кількості годин роботи вчителя на тиждень;

Я — норма навчального навантаження вчителя на тиждень.

Конкретну величину заробітної плати вчителя розраховують відповідно до ставки заробітної плати і фактичного обсягу педагогічної роботи, доплат і надбавок.

Фонд заробітної плати адміністративно-господарського і навчально-допоміжного персоналу розраховують, виходячи з типових штатів та посадових окладів.

Якщо в 2004 р. на освіту було виділено 18,3 млрд грн (5,3 % від ВВП), то в 2006 р. — 33,1 млрд (6,4 % ВВП), а в 2007 р. — 39 млрд грн (6,6 % ВВП), із них на середню і дошкільну освіту — 24,8 млрд грн. Це вдвічі більше, ніж три роки тому.

У 2006 р. капітально відремонтовано 221 школу (найбільше у Запорізькій, Дніпропетровській, Луганській, Київській та Полтавській областях). У 471 школі замінено системи опалення, відремонтовано дахи. Всього на ремонт шкіл вперше витрачено більш як 170 млн грн. Найбільше робіт виконали у Донецькій та Житомирській областях, Автономній Республіці Крим.

За два роки на 24 % збільшилася кількість дітей, які харчуються в школах, нині 97 % школярів 1—4-х класів та 87 % усіх інших учнів харчуються у школі. Відновлюється діяльність спортивних гуртків, секцій, проведення фіззарядки, оздоровчих вправ під час занять.

За останні два роки надруковано 25 млн підручників, 14,5 млн з яких у 2006 р. Повністю забезпечили підручниками учнів 1—6-х класів, на 80—90 % старшокласників.

У 2006 р. уперше було поставлено обладнання для 197 шкіл для дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку на 85 млн грн.

В Україні комп'ютеризовано 10 438 середніх шкіл, або 73 % від всіх наявних проти 56 % у 2004 р. Зусиллями уряду і місцевих рад у 2006 р. придбано для шкіл 2466 комп'ютерних комплексів. Це найбільше за всі останні роки. Переважна більшість цього обладнання потрапила до сільських шкіл. У гіршому стані — нині міські школи.

Майже повністю забезпечені сучасною технологією міста Київ та Севастополь, близькі до цього показника Волинь, Закарпаття та Рівненщина.

Разом із тим кожна п'ята школа потребує капітального ремонту, 800 шкіл недобудовано, 3 тис. без центрального опалення, 4,9 тис. без водогонів. На ці потреби потрібно 9,1 млрд грн. До цього слід сказати, що ще 6 млрд грн потрібно на переоснащення шкіл, усього 15,1 млрд грн.

Унормувати слід і пропозицію щодо створення Фонду розвитку освіти, куди б спрямовувалося не менше 1 % від реалізації всіх товарів. Ці фонди мають бути в руках від-повідних громад. Такий закон уже підготовлений. Вирішенню гострої проблеми інформатизації школи мусить слугувати новий закон про обов'язкове відрахування 10 % прибутку на ці потреби компаніями, які займаються інформаційними технологіями.

До вищих навчальних закладів (ВНЗ) в Україні належать заклади освіти І—II (коледжі, технікуми, училища), а також III—IV (університети, академії, інститути) рівнів акредитації. Джерелами фінансування ВНЗ згідно з Законом України "Про вищу освіту", є кошти державного та місцевого бюджетів, галузевих міністерств, відомств, ор-ганізацій, кошти фізичних та юридичних осіб. Аналіз структури доходів ВНЗ Міністерства освіти і науки показує, що в них висока частка позабюджетних фондів, тому поставлено завдання зменшити її до 49 % .

Розмір плати за весь період навчання або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між ВНЗ та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання, і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Для визначення витрат на утримання ВНЗ III—IV рівнів акредитації розраховують середньорічний контингент сту-дентів та аспірантів за формами навчання. Причому, при перерахуванні кількості студентів заочної форми навчання використовують коефіцієнт 0,25, а при перерахуванні кіль-кості студентів вечірньої форми навчання — коефіцієнт 0,5 (стосовно стаціонару).

Фонд заробітної плати у ВНЗ (код 1111) планується за такими групами персоналу: професорсько-викладацький склад, навчально-допоміжний персонал, адміністративно- господарський персонал.

Основними виробничими показниками ВНЗ І—IV рівнів акредитації є число студентів і груп різних форм навчання, що розраховуються як середньорічні.

Як правило, одна ставка викладача встановлюється на 10—15 студентів стаціонару. Кількість груп визначають на основі кількості учнів та студентів і норм наповнення груп. Для денної форми навчання наповненість груп становить 20—ЗО, а для заочних відділень — 15—20 осіб. Рентабельними вважаються групи зі студентів-платників, які мають не менше 15 учнів чи студентів.

Ставки заробітної плати у ВНЗ III—IV рівнів акредитації залежать від посад (завідувач кафедри, проректор, ректор тощо), вченого звання (доцент, старший науковий спів-робітник, професор), наукового ступеня (доктор, кандидат наук) і стажу педагогічної роботи (більше 20 років стажу у ВНЗ — доплата становить ЗО % до посадового окладу).

Посадові оклади працівників, які мають вчене звання професора, збільшуються в 1,33 раза.

Вагому частку у витратах державних і комунальних ВНЗ становлять стипендії (код 1342). Як правило, вони виплачуються студентам з середнім балом успішності 4 і вище. В цілому стипендію отримує 80 % студентів-бюджетників.

Стипендії — це грошове забезпечення, що регулярно надається особам, які навчаються на денних відділеннях за рахунок бюджетних коштів, а також особам, які проходять підготовку в аспірантурі та докторантурі.

За іншими статтями кошторису ВНЗ III—IV рівнів акредитації видатки планують так само, як і в інших бюджетних установах.

Євроінтеграційні процеси та відкритість соціально-економічної системи України, що вплинули на потребу внутрішнього ринку праці і викликали позитивні зміни в структурі спеціальностей системи вищої освіти, в обсягах підготовки фахівців тощо, мають і негативний вплив на її розвиток. Небезпеку тут становить еміграція осіб вищої кваліфікації, що призводить до погіршення кадрового потенціалу вищої школи. Крім того, процес міграції "інтелек-ту" посилюється внутрішніми економічними умовами, для яких характерні безробіття серед висококваліфікованих спеціалістів, низька оплата праці, високий рівень майнового розшарування. Незважаючи на те, що протягом останніх п'яти років спостерігається зменшення чисельності фахівців вищої кваліфікації, які виїхали за межі України (за офіційною статистикою у 2000 р. виїхали 151 доктор і кандидат наук, а у 2004 р. — 87 осіб), відплив "інтелекту" знижує конкурентоспроможність власної економіки, обмежує перспективи розвитку інтелектуального і фізичного потенціалу суспільства та свідчить про неефективне вико-ристання державних коштів, витрачених на освіту.

Проблема фінансування вищої освіти зумовлюється особливістю управління фінансами вищої школи, яка ха-рактеризується розпорошеністю цієї функції між різними відомствами України (Міністерство фінансів, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство економіки, Мі-ністерство освіти і науки, Міністерство культури і туризму). Це ускладнює формування бюджетних видатків для потреб вищих навчальних закладів. Залучення додаткових коштів вищими навчальними закладами дає змогу самостійно задовольнити такі фінансово-економічні потреби, як матеріальне стимулювання своїх працівників, удосконалення матеріально-технічної бази вищого навчального закладу тощо, що впливає на систему соціально-психологічних та економічних мотивацій усіх учасників навчально-виховного процесу і на результати їх діяльності.

Зміна системи фінансування вищих навчальних закладів, в основу якої покладено стимулювання державою позабюджетних надходжень (кошти фізичних і юридичних осіб) до вищих навчальних закладів, викликало ряд проблем. їх причиною стало намагання вищими навчальними закладами оптимізувати рівень фінансування шляхом збільшення кількості студентів і за державним замовленням, і за контрактом. Внаслідок цього знижуються вимоги до абітурієнтів на вступних іспитах та у подальшому навчанні, оскільки в сучасних умовах кількість студентів, а не якість їх підготовки, визначає рівень фінансування вищого навчального закладу.

Суб'єктивні інтереси вищих навчальних закладів та їх орієнтація лише на попит споживачів призводять до відкриття вузькопрофільних спеціальностей. В майбутньому це породжує проблему працевлаштування цих фахівців, що не відповідає такому стратегічному напряму реформування змісту навчання вищої освіти, як фундаментальність підготовки фахівців.

Звідси виникає потреба раціонального збалансування інтересів держави, вищих навчальних закладів та споживачів освітніх послуг. Суперечливість цих інтересів зумовлена, з одного боку, обмеженими ресурсами державного бюджету для задоволення потреб суспільства у вищій освіті, а з другого — суб'єктивними інтересами вищих навчальних закладів, зацікавлених у зростанні фінансових надходжень із різних джерел, а також зростаючими потребами споживачів в освітніх послугах.

Фінансування професійно-технічних навчальних закладів освіти (ПТНЗ) здійснюється переважно за рахунок державного бюджету, а також за рахунок позабюджетних коштів.

Робочий час педагогічного працівника ПТНЗ визначається згідно з обсягом навчального навантаження та позаурочної навчально-методичної, організаційної та виховної роботи серед учнів і слухачів.

Основними обліковими одиницями навчального часу в ПТНЗ є: 1) академічна година (45 хв); 2) урок виробничого навчання (не більше 6 академ. год); 3) навчальний день (не більше 8 академ. год); 4) навчальний тиждень (не більше 36 академ. год); 5) навчальний рік (не більше 40 навчальних тижнів).

Чисельність навчальних груп у ПТНЗ для теоретичного навчання становить 25—ЗО, а для виробничого навчання — 12—15 учнів.

Фонд заробітної плати у ПТНЗ визначається, виходячи із середнього числа педагогічних годин на групу, середньорічної кількості груп і розміру оплати за педагогічну навчальну годину.

У кошторисі доходів і видатків ПТНЗ у деяких випадках передбачаються витрати на харчування (код 1133), обмундирування учнів (код 1134), а також видатки на виплату стипендії (код 1342).

Для матеріального заохочення учнів, слухачів у ПТНЗ створюються фонди матеріального заохочення (ФМЗ), які формуються за рахунок коштів бюджету, доходів від вироб-ничої діяльності та залучення коштів підприємств, установ, організацій, громадян.

У цілому надання платних послуг державними навчальними закладами регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 38. Відповідно до неї не можна надавати інші платні послуги, не передбачені вказаною постановою, що інколи роблять деякі державні навчальні заклади.

Проблема приєднання України до Болонського процесу в рамках обраного нею курсу на євроінтеграцію є досить багатогранною, оскільки її вирішення залежить практично від усіх аспектів не лише зовнішньої, а й внутрішньої економічної політики країни.

Але головною проблемою є готовність до євроінтеграції окремого навчального закладу. Для цього навчальний заклад має розробити стратегію, яка відповідала б сучасним умовам та була б спрямована як на виконання місії, яка відповідає меті освіти в Україні, так і на виконання фінансових цілей.? 1. Сучасні тенденції вказують, що державні навчальні за-клади більшу частину коштів отримують зі студентів, які навчаються за контрактом, близько 40—50 %, тобто фактично за рахунок ведення підприємницької діяльності. Підприємницька діяльність державного закладу освіти має такі відмінності: більш регламентована діяльність із великою кількістю директивних та індикативних показників; кошторисне планування витрат коштів, їх цільове вико-ристання і сувора фінансова дисципліна; витратний метод бюджетного фінансування, що призводить до неможливості отримання прибутку. Недержавний навчальний заклад має більш виразні ознаки комерційного підприємства, ніж дер-жавні, але між тим галузеві ознаки теж передбачають ви-конання принципів освітньої діяльності.

<< | >>
Источник: М.І. КАРЛІН. ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ УКРАЇНИ. 2008
Помощь с написанием учебных работ

Еще по теме 3.3. Фінансування освіти:

  1. 3.4. Фінансування бюджетних наукових установ
  2. 3.1. Кошторисне фінансування соціальної сфери
  3. 3.6. Фінансування соціального захисту населення
  4. 3.2. Фінансування охорони здоров'я
  5. ОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
  6. 5.5. Державний борг та фінансування Державного бюджету України в 2007 р.
  7. ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ І ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ, ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЕКОНОМІКИ
  8. Глава 14. РОЗМЕЖУВАННЯ ВИДАТКІВ МІЖ БЮДЖЕТАМИ
  9. 6.1. Значення та економічна роль ощадних банків
  10. 1.4. Необхідність і проблеми розробки тендерних бюджетів в Україні
  11. 6.1. Поняття і види цінних паперів. Завдання статистики цінних паперів
  12. А. В. Головач, В. Б. Захожай, Н. А. Головач, Г. Ф. Шепітко. Фінансова статистика (з основами теорії статистики): Навч. посіб. — К: МАУП, — 224 с., 2002
  13. 14.3. Формування екологічного менеджменту